24 серпня 2021 року Україна святкує 30 років Незалежності. Як відбувалася у 1991 році підготовка до цієї історичної події, як реагували українці та політики та чи були ризики силового розвитку подій з боку керівництва Радянського Союзу. Про реакцію США, важкі перемовини з Борисом Єльциним та Михайлом Горбачовим в інтерв'ю сценаристу проєкту «Колапс. Як українці зруйнували Імперію Зла», історику Олександру Зінченку розповів перший президент України Леонід Кравчук.

У січні 91-го року ви вперше приїхали на форум у Давосі (Швейцарія) і зузстрілися тет-а-тет із тодішнім прем’єр міністром Польщі Яном Кшиштофом Белецьким. Як нам розповів пан Белецький, під час цієї зустрічі ви його запитали: чи Польща б визнала незалежність України, якби та її проголосила. Ви вже тоді зондували ґрунт серед керівників Польщі?

— Коли я вчився у Москві в Академії суспільних наук при ЦК КПРС, це були 1968-1969-ті роки, вперше я мав можливість зануритись в архіви, де історія викладалася безпосередньо за допомогою оцінок, письмових і усних резолюцій Лєніна, Сталіна. І там у Москві, я зрозумів, що далі так жити неможливо. Але як жити я не знав. Україна і раніше боролася за незалежність, але ця боротьба була дуже такою, ну не масштабною, і не принесла, саме головне, наслідків.

Як (на той час - ред.) ставились в Україні до незалежності я знав: частина людей підтримувала, але в масовому масштабі – ні. Більша частина загалом слова "незалежність" ніколи в житті не вживала – це Центр України, Схід України. І мені було цікаво, а як же відреагує на це західний світ, наші сусіди. І таке запитання, яке я ставив, я ставив не тільки перед прем’єр-міністром Польщі, а в приватному порядку, в розмовах з тими людьми, яким міг довіряти. Тому, що запитання було непросте, і я міг постраждати дуже серйозно в цілому навіть тому, що задаю таке запитання, навіть без відповіді на нього.

Прем’єр Белецький стверджує, що на відповідь на питання чи Польща б визнала українську незалежність, якби та її проголосила він відповів «Zdecydowanie tak» (точно так - ред.).

— Ні, я точно не пам’ятаю як відповів Белецький. Я пам’ятаю, що він своїм всім видом показав, що це велика справа могла б бути для України і не тільки. А от відповіді на це питання ні слова не було. Здається, було так: "Польща поставилася б до цього з розумінням і з знайшла б шляхи підтримки". Ну, бачте, ми по-різному пам’ятаємо. Але відповідь була в цілому позитивна.

Голова КГБ СРСР Володимир Крючков Вам не довіряв. Це виглядає з його пізніших інтерв’ю, це виглядає з його спогадів. І він, як Ви гадаєте, він міг, наприклад, дізнатися про цю розмову з Белецьким, і намагатися в якийсь спосіб оперативно "розробляти" громадянина Кравчука так само, як розробляв (прослуховував) Єльцина?

— Він міг "розробляти", але все-таки я був дальше від Москви. Але до мене ставились з певним упередженням – у них були підстави. У мого батька був молодший брат Митрофан. Він, будучи ще молодим в Україні, організував групку людей, які обговорювали питання українського: української історії, української минувшини, майбутьшини, майбутнього життя. Він збирав книжки, літературу, його визнали його ворогом і розстріляли.

Читайте також: У 2021 році за Незалежність проголосували б 70% українців — КМІС

Вже коли я став президентом, Марчук (Євген Марчук - ред.), керівник Служби безпеки України знайшов ці документи у архівах Рівненській області та передав мені, я їх зберігаю. Ну а тоді такі речі всі брались до уваги. Тобто підстави придивлятись до мене дуже уважно були, але конкретних якихось дій не було.

Судячи з аналізу усього кола документів, які ми зараз маємо, навіть у діяльності української, так би мовити, філії КГБ, видно, що вони готувалися до сценарію розпаду СРСР. Як ви думаєте чому саме КГБ перша відчула це першою?

— Тому що КГБ – це була військова організація ЦК КПРС, по суті. Організація, яка давала закриту інформацію. Ну так, і в нас було в ЦК Компартії України, інформація від КГБ безпосередно доповідалася першому секретарю Компартії України, а в його відсутності другому секретарю Компартії України, не нижче.

Тільки перший секретар міг в резолюції писати кого ознайомить, і не просто писати, а яку стрінку ознакомить. А, якщо документ був на 5 сторінок, писалось: "Ознайомить товариша Кравчука, сторінка 1, абзацу 2, показувалось які, більше я читать не міг". Публічна відкрита інформація була така: "Радянський Союз перемагав, перемагає і буде перемагати. Перебудова йде успішно. Горбачов має авторитет. Все буде прекрасно".

27 червня 91-го року Верховна рада ухвалила постанову, якою, по суті, наклала мораторій на підписання нової союзної угоди, оскільки та не відповідала певним вимогам, положенням декларації про державний суверенітет України. Чи ви вважаєте, що цей мораторій міг підштовхнути майбутніх діячів ГКЧП до активних дій?

— Звичайно. Розумієте, ми зайняли дуже чітку позицію. Я не просто, Україна не просто не підписала, я відмовився їхать туди. Ми зібралися в Києві, я попросив у і тоді поїхати туди (до Москви - ред.), але тільки з консультативною ціллю, ніяких документів не підписувати. Я кажу: "Ви можете виступати, декларувати, пропонувати, відхиляти, але нічого не підписувати". Вони виконали точно наші доручення, ми його спільно прийняли і спільно обговорили.

Таким чином було очевидно, що якщо Україна, друга по величині республіка Радянського Союзу уже прийняла рішення не підписувати союзного, нового союзного договору, то це означало дуже погані для Радянського Союзу тенденції, які могли перерости в практичні справи.

Чому в Україні було масове несприйняття ідеї союзного договору?

— Тому що в Україні, навіть з певним перебільшенням, на рівні центру, Москва, було сформульована така позиція, що Україна — це житниця: вона годує хлібом Радянський Союз; постачає, забезпечує військо майже все м’ясом і молочними продуктами; дає вугілля, метал і так далі. Тобто Україна є базою економічною і продуктовою Радянського Союзу. І це у людей виробило негативне ставлення до всього Радянського Союзу. "Ми, – мовляв, – стільки виробляємо, забезпечуємо Радянський Союз, а Україні – немає. Замість м’яса продаємо кості. М’яса немає, ковбаси немає. Треба їхать в Москву і купувать", – це перше.

Друге – ну те, що в Україні розвивався національно-визвольний рух і така структура як Народний Рух України, Гельсінська Спілка, все інше, – вони не проходили безслідно. Збори в закритому, відкритому варіанті. Все це залишало певні наслідки в головах людей негативні по відношенню до Радянського Союзу. Люди бачили, відчували, що потрібно змінювати ситуацію. Це було навіть в тих областях, які зараз воюють проти України. Скажімо, частина Луганської, Донецької областей, ОРДЛО так зване.

У вас була розмова у Форосі з Горбачовим під час відпустки буквально за кілька днів до путча. От якраз Ви говорили про союзний договір. Які аргументи ви озвучували?

— По-перше, говорю: "Авторитет республіканської комуністичної партії дуже низький, що ми маємо факти, які свідчать про те, що Народний Рух Україди вже публічно, відкрито вимагає зміни партійного керівництва в Києві", – це перше. Друге, – частина, більша частина України, особливо Захід і Центр стоїть на позиції, що Україна повинна мати хоча б негайно економічний суверенітет. Більше того, – кажу, – вам не кажуть, але на Пленумі ЦК КПРС України ми вперше прийняли "Про економічний суверенітет України". Уявляєте собі, було вжито слово суверенітет на плєнумі ЦК Компартії України, тобто складається, – говорю, – така ситуація, що підписання договору, тим більше, референдум показав, що Україна не підтримує в цілому, так званої оновленої федерації". От така була приблизно розмова з Горбачовим.

Як Михайло Сергійович почував себе? Ви бачили якісь передвісники хвороби, хоч фізичної, хоч ментальної? Бо, знов-таки, шеф КГБ, Крючков, на нічній нараді КГБ в ніч з 18 на 19, тобто з неділі на понеділок своїм генералам оголосив, що Горбачов трошки поїхав дахом.

— Ні, навпаки я бачив його оптимістом. Він демонстрував, причому разом з ним сиділа Раїса Максимівна - його дружина, демонстрував переконаність, віру, що все гаразд, потрібно тільки не випускати управління із своїх рук, що в Україні також працює загін! На чолі тоді був першим секретарем ЦК Компартії України, Гуренко Станіслав Іванович. Що все розвиваться правильно, тільки не треба випускати ситуацію із рук. І він каже: "Леонід Макарович, всьо буде хорошо, не хвилюйся". Головне було для нього залишитися при владі.

19 серпня 91-го року, дзвінок Гуренка, вас розбудив вранці?

— Так, він каже: "Спишь?". А це ще був ранок і онук мій приніс телефон, він почув швидше ніж я. Ну я спав крепко, ну зараз ще сплю непогано, а тоді ще спав міцно, молодший був. Каже: "Спишь? – кажу, – Так". "Что не знаешь, что в Москве переворот? – кажу, – Ні. – Включай радио". А по радіо говорить, що ГКЧП. Я говорю: "Почув, але це треба серйозно проаналізувать. – Что здесь серьезно анализовать, у меня находится товарищ Вареников, он приехал по поручению ГКЧП и хочет с тобой встретиться. – Я говорю: – Хорошо, я сейчас соберусь и приеду, приеду в Верховный Совет, там и встретимся. – Да нєт, – говорит, – Есть предложение встретиться в ЦК. – Станіслав Іванович, – кажу, – но я не работаю в ЦК, я председатель Верховного Совета Украины, если хочет со мной встретиться, будь ласка, хай приходь до Верховної Ради, а ти якщо не хочеш, можеш не приходить".

Отже, ви прибуваєте на своє робоче місце і далі з’являється Гуренко, Варенников ?

— Я приходжу на робоче місце, заходжу в приймальню. В приймальні, ну забите приймальне генералами: там вже командуючі кінським відкритим округом, там вже керівник політуправління київсього міським округом, Вареников привіз з собою масу генералів.

Гуренко сказав, я не пам’ятаю, одне чи два р

Джерело