10 тисяч гривень беруть з бюджету Меджибізької громади на встановлення пам’ятника голові колгоспу в селі Требухівці в 1933-41-му роках Тарасу Пожарському. Про це Суспільному розповів колишній вчитель історії, а тепер працівник селищної ради В’ячеслав Пономар. За його словами, він із власної ініціативи досліджував голодівку в своєму селі та виявив, що Тарас Пожарський дурив радянську владу і допомагав колгоспникам вижити і не померти з голоду.

Усі спогади очевидців, які дослідник, корінний житель села В’ячеслав Пономар записував впродовж кількох років у своєму селі Требухівці, лягли в книгу "Ми пам’ятаємо", видану накладом 100 примірників. У ній, розказує автор, свідчення більше десяти очевидців про голодівку та колективізацію. Пам’ятник тодішньому голові колгоспу Тарасу Пожарському встановлять біля сільської церкви 1812 року, яку, за словами місцевого жителя Віктора Коломійця, голова не дав зруйнувати, бо завозив туди зерно.

За словами В’ячеслава Пономара, гроші на пам'ятник вже є: "На сесії виділили добрих 10 тисяч гривень, я навіть не сподівався, що так багато. Думав, що я сам маю зібрати ці гроші".

У музеї голодомору 1932-33 років у заповіднику "Межибіж" стоїть скринька для збору грошей на пам’ятник Тарасу Пожарському. Зберігачка фондів Вероніка Візнюк називає кількість жителів ближніх сіл, що померли від голоду в ті роки: "По Летичівському району це більше 6 тисяч. Найбільше постраждало село Шрубків, там 1200 чоловік загинуло. По селу Требухівці таких даних немає точних".

Точних даних немає, бо від голодної смерті селян рятував голова колгоспу, говорить В’ячеслав Пономар. Каже, коли записував свідчення, виявив навіть факти людоїдства. На одній з вулиць у 1933 році багатодітні батьки вбили та з’їли свою дитину, за що їх судили. Усі в Требухівцях, додає, знають їхнє прізвище, та не говорять вголос: "За свідченням очевидців, зокрема, Марії Климівни Пославської, вони з’їли свою дитину. Край дороги було викопано кісточки цієї дитини".

Та ж Марія Пославська, 1924-го року народження, стала очевидицею побиття сусіда в 1933 році за те, що чоловік викопав на городі корч картоплі для своїх дітей. Його, за свідченнями очевидиці, поклали в ясла та забивали важким камінням його ж сусіди.

"Вона каже: "Я чула, як гули його груди, коли по грудях били цими камінцями". Цей чоловік після цього пожив кілька днів і вмер. Вона не казала, хто забивав, вона казала, кого", - каже дослідник. Та додає: у тому ж 1933 році головою колгоспу в Требухівці призначили не місцевого Тараса Пожарського. За свідченнями старожилів, він рятував людей від голодної смерті. "Не одне свідчення. Жінка згадує, скільки на трудодень отримували люди в Требухівцях. Так ніхто не отримував в навколишніх селах. Він в додатковий час засівав площі – неугіддя, яруги якісь, можливо, мочарі якісь, дренажі робили. І з тих площ роздавав людям", - каже В’ячеслав Пономар.

На місці, де тепер приватне подвір’я Віктора Коломійця, за наказом голови колгоспу влаштували патронат для колгоспників та сиріт, чиї батьки померли від голоду, каже В’ячеслав Пономар: "Він, де тільки міг, діставав чи макух якийсь, чи висівки і варили що-небудь в тому казані просто, щоб люди не вмерли з голоду".

За словами зберігачки фондів, на голову колгоспу донесли в район та повідомили, що за день за ним прийдуть. Пожарський наклав на себе руки, щоби вберегти свою родину від тавра родичів ворога народу, каже Вероніка Візнюк: "Йому погрожували. Погрожували, що знищать його сім’ю, і таким чином довели людину до самогубства".

В’ячеслав Пономар каже: "Він навіть рушниці не мав, взяв рушницю чи то в сусіда, чи то в кума і застрелився". Та додає: нащадки Тараса Пожарського, які досі мешкають у тій же хаті, в яку поселили в 1933 приїжджого голову колгоспу, вважають його праведною людиною. Дружина його правнука Ольга Шумпан каже, що родина згадує його повсякчас: "Постійно. Знаю, що своїм самогубством він врятував свою родину і багато ще інших людей".

За офіційними даними, які є в музеї голодомору, на території теперішньої Хмельницької області від голоду за 1932-33-й роки померли 34 тисячі 347 людей.