Колективна пам’ять та розмова про минуле суспільства дедалі частіше привертає увагу художників та художниць. Йдеться не лише про виставкові проєкти та музейні експозиції, а й про візуальні видання: фотокниги, артбуки (книжки художників), графічні романи, каталоги виставок. В Україні цими складними темами займається платформа культури пам'яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво. У грудні 2021 року в Одеському національному художньому музеї платформа відкриває виставку Лії Достлєвої та Андрія Достлєва, які у своїй художній практиці працюють з питаннями травми, історичної пам’яті, війни на сході України, а також Голодомору.

Суспільне Культура підготувало підбірку візуальних книжок, що актуалізують проблеми колективної та індивідуальної пам’яті у рамках Дня пам'яті жертв Голодоморів, а також показують, як образна художня мова здатна торкнутися пропрацювання минулого.

Андрій Достлєв, Лія Достлєва

"Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор" (Видавництво "Родовід")

Впродовж двох місяців художники Андрій Достлєв та Лія Достлєва фіксували сліди їжі, яку викидали. В описі артбуку йдеться, що в дитинстві бабуся ділилася спогадами про Голодомор та травматичним досвідом родини через голод. Сьогодні ж викинута їжа як тригер запускає складний потік переживань, де центральне місце займає сором. Художники працюють з цим репереживанням, що спіткає кожного разу, коли з’являються залишки їжі.

Візуальне видання виглядає як особистий щоденник, у якому власноруч записуються дати та події, серед яких: омлет, якого не стало апетиту з’їсти, засохле листя пекінської капусти. У ньому також присутня документація цієї їжі в поєднанні з фрагментами знайдених світлин, на яких зображені пейзажі. Ці колажі створюють кількарівневий образ, де через досить конкретні обриси їжі проривається абстрактний ландшафт, що постає наче паузою чи повітряною зоною.

Сучасна гастрономічна поведінка людини, з однієї сторони, цілком розкута. Ми їмо, що нам хочеться і знаємо, що маємо право не їсти те, що не смакує або зіпсувалося. Ця ідея мешкає на рівні розуму "я знаю, що можу не робити те, чого не хочу". В артбуці автори перераховують цілком зрозумілі причини, через які їжу доводиться викидати: неприємний запах сирого лосося, черствий хліб. Втім, коли йдеться про нераціональне, але від того не менш болісне відчуття приниження, яке виникає, коли ми лишаємо недоїдки, то наше досі логічне переконання "я не їстиму те, чого не хочу" стає не таким вже й безапеляційним.

Так людина присоромлюється двічі: через те, що викидає їжу, відчуваючи, що робить щось неправильне, а потім через розуміння, що це відчуття стискає зсередини і є набагато більше від самої людини. Таким чином історична пам’ять нагадує про свою всюдисущність, зазирає у наше повсякдення, попри часову дистанцію та змушує нас боротися з самими собою. Роботи саме з цієї серії можна буде побачити з 11 грудня по 18 січня в Одеському національному художньому музеї.

Леся Марущак

Maria (Видавництво Redzet)

Артбук Маria Лесі Марущак присвячено Голодомору 1932-1933 років в Україні. Візуальна книжка привернула чималу увагу на міжнародних та українських книжкових конкурсах, ставши переможцем на конкурсі "Найкращий книжковий дизайн 2019" в Україні та увійшовши у короткий список Athens Photo Festival 2019 та французький Book Award at Rencontres de la photographie.

У центрі артбуку — зображення молодої дівчини Марії, яка вижила після трагічних подій 30-х років. Художниця упорядковує книжку з різних історичних образів, зокрема, сімейного архіву Марії, зображень тогочасних вулиць, а також своїх авторських фотографій. Усе видання об’єднує метафора рани, червоного кола, що асоціюється з кров’ю та насиллям — це прорізана тверда обкладинка з сірого картону, а також окремі сторінки у блоці всередині книжки. Крім цього, червоний колір виступає у якості окремих перебивок та тла, що об’єднує історію на рівні візуальної мови.

В одній з рецензій на цей артбук Марія-Каріан Божикян написала, що це більше, ніж меморіальна книга. "Марія" — поетичний твір про пам’ять. Дійсно, артбук як твір мистецтва на образному та чуттєвому рівні підсвічує той досвід, який психіка схильна витісняти. А також викликає персональні спогади, які хоч з часом і видозмінюються, але лишаються щоразу травмуючими.

Маржан Сатрапі

Персеполіс (Видавництво "Видавництво")

Персеполіс — настільний, один із найважливіших графічних романів авторки іранського походження Маржан Сатрапі, що не один рік є бестселером серед книжок українського видавництва "Видавництво". У світі комікс продано накладом більш ніж 1,5 мільйони примірників. Чим він так захоплює читачів?

Передусім, "Персеполіс" для української аудиторії відкривається з позиції видання, що руйнує стереотипний погляд про комікси як такі. Адже сучасні графічні романи — це не завжди про супергероїв та подвиги козаків. Такі твори як "Персеполіс" — про особисті історії, персональний досвід та спостереження, що стають глибокими розповідями. У коміксі йдеться про дитинство іранської дівчинки Марджів Ісламській Республіці, її життя у Європі, дорослішання, розчарування та життєві виклики.

Графічний роман є автобіографічним. У 2007 році він вийшов у вигляді повнометражного анімаційного фільму, отримав спеціальну премію журі в Каннах та був номінований на "Оскар".

Брюдершафт

Проєкт #брюдершафт виник передусім як вшанування історичної дати — возз'єднання ФРН та НДР 1989 року. "Падіння Берлінського муру та об’єднання Німеччини викликало відчуття ейфорії далеко за межами простору, який колись звався соцтабором. Це здавалося справжнім завершенням Другої світової", — пише у своєму тексті до книжки кураторка проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво Оксана Довгополова.

Каталог розгортається широко, торкаючись питань єдності та розмежувань, ідентичностей та співіснування різних спільнот. Тобто болючих тем, які не втрачають актуальності для України, беручи до уваги досвід війни на Сході, тимчасово анексованих територій, історій політв’язнів. А ще: різних ментальностей, поколіннєвих дистанцій та радянського непропрацьованого спадку. Кураторок художньої частини проєкту, Лізавету Герман та Марію Ланько, також цікавить, як ці питання актуалізуються у сьогоденній Німеччині та чим є спільна ідея для розвитку таких держав, як Німеччина та Україна.

Проєкт складається з двох частин: візуальної та дискусійної. Власне, книжка об’єднала їх, стала заключним розділом, своєрідною післямовою та "самостійним артефактом". До видання увійшли роботи українських художників та художниць, серед яких Леся Хоменко, Євген Нікіфоров, Лія Достлєва, Ательнонормально, Аліна Копиця, Саша Курмаз та багато інших. Кожна робота коментується упорядницями видання, що зробило його не тільки каталогом масштабного проєкту з фотографіями експозицій та текстами дослідників, а й важливим архівом з продуманою структурою.

Емманюель Лепаж

Одна весна в Чорнобилі (Видавництво "Видавництво")

Аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 році спричинила вибух в інформаційному просторі. Трагічні події перетворили звичний устрій життя на роздертий на клаптики. Це спонукало світову спільноту до дій, зокрема привернення уваги людей до тем екології, захисту довкілля та переосмислень в художній площині. Чутливість культури та усвідомлення наслідків катастрофи запустили процес різнобічної інтерпретації теми Чорнобиля. Зокрема, у полі графічних романів.

У рік катастрофи, французькому художнику Емманюелю Лепажу було 19 років. Тоді ж він на дистанції від місця трагедії по телебаченню спостерігав за найбільшою ядерною катастрофою ХХ століття. У 2008 році він вирішує поїхати до Чорнобиля, щоб у форматі коміксу, як репортажист, розповісти про життя людей, які живуть на забрудненій радіацією землі. Вперше роман був виданий в 2012 році і одразу привернув увагу міжнародної спільноти, адже у полі графічної літератури, творів на подібну тематику майже не існує. Так, почавши зі звичайного споглядання за зруйнованою територією, автор почав вивчати історії мешканців.

Цього року, до 35-ї річниці з дня аварії на ЧАЕС було створено урок пам’яті Чорнобиля для учнів 1–11 класів. Там були представлені відеоматеріали з використанням хроніки, нещодавно розсекречених документів КДБ та розмов з експертами. Схоже, комікс "Одна весна в Чорнобилі" Емманюеля Лепажа міг би стати важливою частиною подібних уроків з позиції міждисциплінарного підходу у вивченні аварії на ЧАЕС.

Євген Нікіфоров, Поліна Байцим

Ukraine. Art for Architecture (Видавництво DOM)

Хорошу архітектуру можна знайти по всьому світу, переконують у німецькому видавництві DOM. Цього року їх архітектурну серію видань "Путівники" поповнив гайд документального фотографа Євгена Нікіфорова та історикині мистецтва Поліни Байцим під назвою “Ukraine. Art for Architecture”. Цей експедиційний путівник, один із більш ніж 100 видань у серії, що привідкривають завіси на маловідомі або й взагалі невідомі досі пам’ятки архітектури в різних країнах світу. Крім того, вони допомагають зрозуміти, що “архітектура міста — це більше, ніж сума його визначних пам’яток”.

Путівник став наступним кроком у дослідженні Євгена Нікіфорова монументального мистецтва в Україні, зокрема, мозаїк радянських часів, що нині руйнуються. Адже якщо ці об’єкти не визнаються як мистецькі, то вони стають особливо вразливі перед нищівними силами процесу декомунізації. Перша частина цього дослідження представлена у книзі Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics, що виходила у 2017 році та привернула увагу до складної ситуації з радянською мистецькою спадщиною в Україні. Так книжка працює у напрямку боротьби з історичною амнезією та намагається захистити пам’ятки монументального мистецтва.

Видання є навігатором для подорожі неочевидними місцями сучасної Ук