Дмитро з Полтави захищає Україну від початку повномасштабного вторгнення російської армії. Чоловік служить у Силах територіальної оборони Збройних сил України. Він разом із побратимами виконував бойові завдання на Полтавщині, Сумщині, Чернігівщині та Харківщині. Із військовим обладнанням, каже, допомагали знайомі та волонтери.

Звичайне життя. Працював, мабуть, як і більшість людей. Звичайна робота на підприємстві. Паралельно мав справу з військовою інструкторською справою з тактичної підготовки та індивідуальної стрілецької підготовки.

Так військовий з Полтави Дмитро розповідає про своє життя до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Нині головний сержант служить у підрозділі розвідки 116-ї бригади територіальної оборони.

Ми заздалегідь з товаришами домовилися, якщо усе ж настане той час, то ми йдемо. Щоб ми розуміли, хто йде, з ким я йду, і на кого я буду розраховувати і довіряти своє життя, а він довірятиме своє. Ми зайшли до військкомату. Вони сказали нам, йти на інші двері, де розподіляли до ТрО (територіальної оборони – ред.).

Спочатку військовий із побратимами був на позиції біля Котельви. Згодом перемістилися до сіл поблизу Гадяча.

26 (лютого – ред.) ми перемістилися, а 27–28 почала з'являтися інформація щодо «Гадяцького сафарі». Що там відбувається, що там колони, що там багато військових ворога, багато техніки. Оскільки цієї техніки ми не мали на позиціях, я запровадив ідею у нашому підрозділі, що може нам би якусь техніку сюди на позиції, щоб ми чимось могли оборонятися? Командування нам тоді погодило.

Допомагав українським військовим місцевий житель.

Він знав, де ці всі дороги польові, лісні, де переміщувалися ці колони, де вони стояли.

Військовим вдалося забрати частину російської техніки.

Деяка техніка стояла у лісі і на ній неможливо було виїхати. До нас прийшли розвіддані, що колона близько 120-150 одиниць стоїть на кордоні між Бобриком (село у Полтавській області – ред.) і Московським Бобриком (село у Сумській області – ред.), розтяглася і направлена на Веприк. Можливо, вона їхатиме сюди. Для того, щоб вони цю техніку не могли забрати – це були САУ, дві БМП – нам довелося їх підірвати.

Підрозділ, де служить Дмитро, переслідував російських військових до Тростянця Сумської області. За цей час здобули три десятки російської техніки.

Після Сумщини ми були у Чернігівській області, краєм її зачепили. Небагато ми об’їхали Чернігівської області, але там ще відбувалися бойові дії, багато було сил ворога. Звідти ми перемістилися на Харківщину. Після Харківщини повернулися до Полтави. Мали деякі короткострокові завдання.

На думку Дмитра, під час війни страх має бути у всіх.

Є страх, який переходить до паніки, а є певний страх, бо можна загинути. Цей страх має бути у всіх. Я завжди кажу, що не маю справи з людиною, яка каже, що зовсім нічого не боїться. Ця людина може біди наробити. Він може сам проскочити, не загине, а той, хто йтиме за ним, вони загинуть.

У Полтаві військові продовжують тренування підрозділу.

Війна насамперед – це про те, щоб вижити, а не щоб загинути. Я завжди говорю у нашому підрозділі, що краще 100 разів піти, щоб 100 разів повернутися і все ж зробити свою справу, ніж раз зайти і загинути.

Джерело