“Ми з дружиною 17 років тому створили успішний бізнес: він розгалужений по всій Україні, у нас працюють понад 70 співробітників. З початком війни не було й думки кудись тікати. Це наша країна, яку ми любимо і без неї життя не уявляємо. І ми не мали права кинути тих людей, які працюють у нас багато років. Нам вдалося утримати бізнес, ми платимо чималі податки, і я розумію, що потрібен вдома. Але як тільки прочитаю якусь тривожну новину з фронту, думаю, що мав би зараз бути там”, – зізнається Олексій.

“На сьогодні в нашому суспільстві є запит і вимога на чоловіка-захисника, – говорить Віталій Шмаргун, професор кафедри психології НУБіП України. – В багатьох чоловіків у тилу з'являється відчуття провини, бо не реалізуються основні базові потреби: безпека, самоповага і самовираження. Чоловік усвідомлює, що він на ці речі не може впливати, як раніше. Виникає злість, невдоволення самим собою. Якщо хтось пішов на війну – він однозначно асоціюється з позитивним образом. А я, мовляв, сиджу в тилу, рухаю бізнес, плачу податки, але я не там. В порівнянні з цим збірним образом героя він автоматично програє”.

Відчуття провини в багатьох випадках сформоване нашим вихованням і нашими стереотипами.

“Мій Дмитро звик багато працювати і бути господарем своєї долі, – ділиться його дружина Галина. – Зараз він дуже допомагає ЗСУ, донатить великі гроші. Такі, як він, утримують економіку країни. І він це все розуміє, але все одно “їсть” себе зсередини, що не на фронті. Я кажу: “От підеш ти, чи буде з тебе великий зиск? А хто нашим хлопцям допоможе?”. Сама я не потягну ані логістику, ані тендери, ані закупівлі”.

В перші дні воювати пішов один зі співробітників компанії Вадим. Він постійно перебуває в найгарячіший точці.

“Мені дуже повезло з роботодавцем. Працювати в компанії було приємно, бо крім зарплати, у нас завжди були премії, подарунки до свят, корпоративи. Але наскільки повезло, я зрозумів лише після повномасштабного вторгнення. Завжди суворий на роботі, наш шеф виявився дуже щирою і потужною людиною, справжнім патріотом. В перші місяці він надавав нашому підрозділу неоціненну і дуже коштовну допомогу. І зараз, поки я тут, він щомісяця матеріально підтримує мою родину, хоча я про це його не просив. І я знаю, що завжди можу на нього розраховувати”, – ділиться Вадим.

Пішов добровольцем на фронт і чоловік співробітниці регіональної філії Наталі.

“Те, що зробив мій шеф для мого чоловіка і хлопців з його батальйону – неоціненно. Були постійні дзвінки з питаннями: “Як допомогти? Що потрібно?” – розповідає Наталя. – На початку не було елементарних речей. Потім потрібні були броніки, потім пікап. Перший розстріляли – Дмитро купив другий. Чоловік у вересні отримав поранення, його комісували. Мій керівник продовжує нас підтримувати в післяопераційному лікуванні, не припинив допомагати побратимам чоловіка. На таких людях тримається Україна”.

Навіть на підсвідомому рівні соціальна поведінка чоловіків орієнтована на досягнення результату. В основі лежить бажання незалежності й самоповаги.

“Кожен хоче долучитися до перемоги, відчувати себе потрібним. Однак чоловіки в тилу часто відчувають самоневдоволення. Але не потрібно штучно заганяти себе в провину. Давайте уявимо, що на вулиці, в транспорті, в магазинах немає жодного чоловіка, бо всі пішли воювати. І що далі? Все зупиниться, і ми програємо. Важливо сприймати сьогоднішній день через призму самомобілізації: готуватися і стати кращим у тих сферах, які ти сам для себе ідентифікуєш. Війна не тільки в окопах – вона скрізь. А тил – це якраз і є протидія війні”, – переконує Віталій Шмаргун.

Наше мирне життя військові на фронті сприймають не так, як нам може здаватися. Тил для них важливий як із точки зору забезпечення, так і з точки зору самого сенсу війни.

“Коли я вперше приїхав у відпустку, а це було аж у червні, я був шокований контрастом між життям на фронті і в Києві. Але я зрозумів, що ми на передовій якраз заради нормального життя. Коли я бачу, що люди можуть дозволити собі більш-менш повноцінно жити, це означає, що ми там не даремно. І нам є куди повернутися. І тут мають бути чоловіки, які це життя будуть підтримувати: електрики, котрі відремонтують мережу, слюсарі, водії, менеджери і бізнесмени, які набагато більше користі принесуть, забезпечуючи роботою інших людей і роблячи донейти”, – запевняє Вадим.

“Очевидно, що самі жінки не в змозі були б забезпечити фронт продуктами, медициною і зброєю в тому числі, мають функціонувати всі галузі, – каже Наталя. – Мій чоловік зізнається, що після повернення з війни відчуває себе морально виснаженим. Він говорить, що коли всі військові повернуться, не в багатьох із них будуть сили стати активістами і рухати країну вперед. Тому мають бути люди, які борються за конструктивні зміни тут, в тилу, вже зараз”.

Тож чоловікам, які залишаються в тилу, не варто відчувати своєї провини за це.

“Потрібно пробачити себе за все, чим ви себе картаєте: мовляв, що хтось постраждав, а ви ні. Потрібно реально оцінювати ситуацію і бути більш організованим і цілеспрямованим. Ми позбавлені можливості планувати, але ключова фраза – діяти. Проаналізувати свої можливості і здібності та допомагати, скільки можеш, на своєму місці. Війна дожене кожного з нас. Ніхто не залишився на узбіччі. Ми всі дотичні до великої ідеї і пливемо зараз в одному човні без весел і вітрила. Ми зможемо випливти, тільки якщо всі почнемо гребти руками в потрібному напрямку – в напрямку Перемоги”, – впевнений Віталій Шмаргун.