25-річний Тарас Дмитренко з села Забране Малинської громади пішов добровольцем до українського війська в перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Боронив Київщину, Херсонщину, Запоріжжя та Донеччину у складі третьої окремої штурмової бригади. Загинув в Бахмуті восьмого травня від осколкового поранення.

Перший день повномасштабного вторгнення Тарас зустрів у Києві – чоловік працював в одній зі столичних піцерій. Мама Галина каже, що син вивіз сестер за межі Києва, а сам пішов у військкомат, ставши до лав тероборони. Батькам сказав, що не приїде і велів їм готувати про всяк випадок документи.

Батько Тараса Петро Дмитренко розповідає: син не мав ані каски, ані бронежилета. Спочатку допомагав переносити поранених та вбитих, а потім і сам отримав зброю та пішов воювати.

Назавжди 25: пам'яті добровольця Тараса Дмитренка із Житомирщини

Тарас з дитинства мав травму руки, але у війську цей факт приховував.

"Врешті командир побачив, що він не так носить снаряди, і все – його відправили на операцію, – говорить одна з сестер Тараса Рада. – Йому сказали: ти нам такий не потрібен. Але його це ще більше змотивувало і він відповів: "Ні, я повернуся до вас".

З тероборони Тарас Дмитренко перевівся до третьої окремої штурмової бригади. Брав участь у боях за Херсонщину, Запоріжжя та Донеччину.

Родину намагався заспокоювати – казав, що все буде добре, потрібно лиш триматися разом.

"Важко мені. Дуже важко, – зі сльозами на очах говорить журналістам Галина Дмитренко. – Кожна дитина мені дорога, але Тарас завжди був таким уважним, так глибоко цікавився моїм життям і вникав в нього, що я йому найбільше довіряла".

Батько загиблого добровольця згадує, що син був людяним, співчутливим, працьовитим та завжди безкорисливо приходив на допомогу іншим.

У родині є ще один військовий – брат Тараса Віктор нині продовжує захищати країну від російських військ. Аби помститися за брата, готовий, каже, йти до кінця.

"У дитинстві я, як найстарший, доглядав за малим – вся відповідальність за нього була на мені. А як він підріс – разом рибалити ходили, разом їздили до школи грати у волейбол, всі друзі у нас спільні були. За своє рвеш, як ні за кого, тож, поки я військовий, поки призваний, то робитиму все, що в моїх силах", – говорить Віктор.

Загинув Тарас Дмитренко восьмого травня 2023 року в бою з військовими армії РФ у Бахмуті – отримав осколкове поранення в голову.

"Ще минулого літа мені наснилася братова смерть – ніби в дворі у нас труна стоїть, – розповідає Рада Дмитренко. – Я відганяла від себе ці думки, проклинала себе за ці сни. Восьмого травня Тарас востаннє зайшов у мережу. В ту ж секунду я швиденько написала йому: "Привіт, як ти?". За пів години до його смерті написала знову: "Чому не заходиш в мережу?". Але він не відповідав і не брав слухавку. І тоді вже мені його побратими написали, що він пішов на штурм ворожих позицій. І все. Його не стало".

Тарас вчився у Луківській школі, по закінченню якої вступив до Київського вищого професійного училища залізничного транспорту. У школі нині облаштували куточок пам'яті свого загиблого захисника.

"Пам'ятаю як він, маленький хлопчик, сидів на другому ряду. Такий спокійний, сором'язливий, завжди ввічливий, чемний і слухняний. Добре вчився, любив малювати. був товариським", – говорить вчителька Тараса Галина Гаєвська.

Школярем Тарас на канікулах, зі слів його односельчанки Ольги Григорчук, теж не байдикував – і батькам допомагав, і сам брався до роботи.

"Здається, канікули ж, а він бігав і посадку з нами садив. І з лісу не вилазив – ягоди збирав, заробляючи копійчину. Таке миле дитя було. І це сьогодні покласти таку дитину? Яке слово підібрати, щоб сказати на того Путіна – щоб він згнив!" – каже жінка.

У селі Забране, де народився та виріс Тарас, його ім'ям збираються назвати вулицю. Староста Луківського старостинського округу Іван Венглівський сказав журналістам, що вже обговорив це питання з головою громади і вони дійшли згоди.

Побратими Тараса після його загибелі привезли рідним особисті речі полеглого воїна. Рада Дмитренко показує листи та дитячі малюнки, які її брат зберігав – їх він, каже, вважав своїм оберегом.

Лишився рідним і почесний нагрудний знак "Сталевий Хрест", який Тарас отримав четвертого лютого 2023 року. "Сталевий Хрест" – це відзнака Головнокомандувача ЗСУ, якою він нагороджує військових за виконання бойових завдань, високі показники у бойовій підготовці та вартовій службі.

"За цією медаллю криється велика праця, – плачучи, каже мама полеглого захисника. – Але якби ви лише знали, як же хочеться просто сильно обняти свою дитину".

"Дякую, сину, що ти боронив нас, і охороняв там наш спокійний сон тут. Нехай тепер твій вічний сон буде спокійним", – додає батько Тараса.

Вічна слава і світла пам'ять нашому Герою.

Джерело