Ледь світає. Обережними рухами чоловік заправляє ліжко, намагаючись не пропустити жодного куточка. Він не знає, що ковдра застелена не тією стороною, але пишається собою, бо зробив це самостійно. Вже рік як Олександр незрячий — у вересні 2022-го чоловік отримав безліч поранень на фронті, зокрема, травмувавши обличчя. В кількох метрах — в сусідній кімнаті, Руслан уперше за багато місяців тримає в руках ніж. Він навпомацки знаходить овочі на столі й проголошує: "Перець! Це перець!". За кілька хвилин чоловік радітиме самостійно приготованому грецькому салату, а згодом вирушить на танцювально-рухову терапію. Починається черговий день реабілітації у таборі для військових, що втратили зір внаслідок війни. Суспільне провело з ними кілька днів та розповідає, як незрячі захисники вчаться жити заново.

Пізнього листопадового вечора десятеро ветеранів заселяються в готель у центрі міста. Шестеро з них проходять курс уже вдруге, тож цього разу заняття у них будуть більш посиленими. Цього разу табір проводять у Рівному. Робить це громадська спілка "Сучасний погляд".

"Всю дорогу я повторював: "Що з моїми очима?"

Сашка Іщенка зустрічаємо дорогою з готелю до бібліотеки. 42-річний чоловік повільно ступає бруківкою, водячи перед собою тростиною. Попереду світлофор. "Перехід дозволено!". На все про все 10 секунд. Сашко встигає.

На цій реабілітації ветерани вдосконалюють попередні навички, крім того, вивчають скандинавську ходу, ходять до спортзалу, пробують основи масажу та роботу за комп’ютером. Це щоб зрозуміти, в чому далі себе можна розвивати.

Табір, шахи, соціальний побут: як реабілітують військових, що втратили зір на війні

Олександр сьогодні вивчає клавіатуру комп’ютера. Водить по ній руками, а спеціальна програма озвучує його дії. Після — розповідає свою історію:

"До війська я долучився 1 червня 2022 року. Спершу ми були на Донеччині, а потім брали участь в харківському контрнаступі. Пам’ятаю вибух десь на відстані руки. Пам’ятаю, прибіг побратим. Перше, що він закричав: "Викликайте евакуацію, в нього немає обличчя!". Щелепа була проломлена. Було багато осколкових поранень".

Те, що чоловік втратив одне око, а на інше не бачить, каже, зрозумів лише за півмісяця, коли зміг нарешті доторкнутися обличчя. Відразу, говорить, почав впадати в депресію, втім рятувала підтримка дружини, а ще незряче подружжя з Одеси. З ними Олександр познайомився під час лікування.

"Спершу я ставив собі питання: "Нащо я залишився живим?". Згодом наче стало легше. Але оця несамостійність, коли ти нічого не можеш — це жахливо. Потай від дружини я намагався пересуватися по квартирі, щоб хоча б каву зробити. Раз ледь не спалив чайник", — пригадує ветеран.

За словами Сашка, дружина Розалія оточила його гіперопікою і це змінилося лише після першої реабілітації. Разом тепер займаються справами по дому, зокрема готують млинці.

Олександр каже, в цивільному житті хотів би зайнятися юриспруденцією, аби допомагати військовим, які отримали важкі поранення під час війни.

"Хоча б раз на рік завезти його на лікування, щоб громади звертали на це увагу. Та і загалом, знаєте, зараз наче сучасне суспільство, а ні люди, ні інфраструктура зовсім не пристосовані. Навіть нові будівлі не облаштовані для людини з інвалідністю. А світлофори!", — обурюється ветеран.

Олександр живе в селі. Каже, там навіть тротуарів немає. Тому як пересуватися вулицями, не знає. Проте, говорить, зупинятися не буде. Свою реабілітацію він присвячує брату Анатолію, який загинув у свій день народження 5 листопада на Куп’янському напрямку. Сашко говорить, мріє одного дня без допомоги навідувати могилу брата.

"Дружина завжди плаче, коли чистить цибулю, тепер у неї не буде причин для сліз!"

Руслан Коцар уперше на реабілітації. День починається з його улюбленого заняття — соціального побуту. Сьогодні ветерану дають у руки ніж та він вперше за багато місяців чистить овочі, згодом нарізає їх. Чоловік готує грецький салат для дружини. Тренерка Ганна слідкує, аби той не порізався.

Дружина Наталка, яка бачить обід, ледве стримує сльози.

"То ти тепер даси мені ножа? — сміється Руслан. — Вона навіть вилку мені дала всього кілька днів тому. Дуже боїться. А мені так уже хочеться щось самому робити. Дружина завжди плаче, коли чистить цибулю, тепер у неї не буде причин для сліз!".

Руслан — професійний військовий. В армії з 1990-х. Тільки за час російського повномасштабного вторгнення чоловік тричі отримував поранення. Вперше у квітні минулого року. Осколком йому зламало дві кістки на правій нозі. Менш як за пів року Руслан повернувся на позиції. У грудні, під час другого поранення чоловік їх навіть не залишав. Бойовий медик у підвалі прив’язував до стелі банки з ліками — таким чином робили крапельницю.

"Третє поранення було 2 квітня 2023-го. Я його мало пам’ятаю. До тями прийшов тільки 4 квітня у Дніпрі. Спершу була евакуація — кілометр мене несли хлопці, потрапили під обстріл. Так ще двоє отримало поранення. Просто я був важкий. Мене треба було евакуювати вдень, а це ж небезпечно", — розповідає Руслан.

Денна програма у ветерана в реабілітаційному таборі насичена. Після соціального побуту Руслан з дружиною вирушає на танцювально-рухову терапію. Далі — з так само незрячим тренером Андрієм Нечитайлом, вивчає телефон. Після — орієнтування у просторі. Крім цього всі чоловіки в таборі займаються з психологом.

"На 14-й день вони кажуть: "Ну, ще деньок"

О 20:00 кожного дня ветерани спускаються на перший поверх готелю, аби поділитися враженнями від дня, пограти в шахи, доміно та спеціальні карти для незрячих — зі шрифтом Брайля.

Навколо — гамір. Чоловіки радісно кричать, коли в них виходить вірно розкласти шахи. Сьогодні партію виграє Олександр. Тренерка Ніна Асєєва, яка також є світовою рекордсменкою з пауерліфтингу серед спортсменів з порушенням зору, говорить, хоче в майбутньому відправити його на змагання серед незрячих.

Більшість тренерів в таборі або мають проблеми з зором, або є незрячими. Авторка проєкту Олеся Перепеченко розповідає, що втрачати зір почала ще у дитячому віці. З часом він зник повністю. Громадську спілку, в якій вона є виконавчою директоркою, створили у 2013 році. Спершу займалися захистом прав та свобод незрячих. Реабілітації почали проводити з 2019-го.

"Нічого подібного в Україні немає. Це виїзна реабілітація з комплексом тренінгів, індивідуальним та груповим підходами, залученням членів родини. Ми перший етап робили 18 днів, але було видно, що вони стомлюються. Тепер даємо два тижні. І на 14-й день вони кажуть: "Ну, ще деньок". І от на цьому моменті їх треба відпускати. Бо тоді вони їдуть додому і продовжують працювати там", — пояснює Олеся.

Табори організовують, розповідає тренерка, завдяки меценатам Олександру Терещенку та Владиславу Єщенку, які так само втратили зір через російсько-українську війну. Місто Рівне цього разу обрали, оскільки воно невелике та зручне для навчань, каже Олеся: "Це не Київ, не Львів, але це місто, яке має тролейбуси та світлофори, що озвучуються. Має плитку. Тобто ми з одного боку даємо ветеранам усе, а з іншого не перенавантажуємо інфраструктурою".

Джерело